Угкц ликвидация

Історія України

Навчальний посібник

Київ
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
2008

Ліквідація Української греко-католицької церкви

Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. У свою чергу, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури «дистрикту Галичина» очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії «Галичина» у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн віруючих, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 p., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні «До духовенства і віруючих» він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд запевнив, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв’язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.

Сценарій розчинення УГКЦ в структурі РПЦ шляхом так званого возз’єднання почав утілюватися в життя у квітні 1945 p., коли республіканські газети, журнали, радіо розпочали кампанію дискредитації Церкви, звинувачуючи її в підпорядкованості «профашистському» Ватикану, в ідейній та моральній підтримці «буржуазно-націоналістичного підпілля».

Після низки викривальних статей та промов 11 квітня 1945 р. у Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і Тернополі розпочались арешти єпископів та духовенства, що не побажали здійснити «добровільний перехід» у лоно Російської православної церкви. За ґратами опинились усі ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

Прагнення надати правового оформлення форсованому оправославленню краю спонукало сталінський режим 28 травня 1945 р. у Львові утворити Центральну ініціативну групу з возз’єднання Української греко-католицької церкви з Православною. До цієї групи увійшли стероризовані владою священики УГКЦ Г. Костельник, А. Пельвецький, М. Мельник, які в листі до Раднаркому УРСР висловили бажання розірвати унію з Римом та приєднатися до РПЦ.

8—10 березня 1946 р. ініціативна група на чолі з Г. Костельником у храмі Святого Юра у Львові скликала Собор, на якому 216 делегатів та 19 мирян ухвалили постанову про саморозпуск УГКЦ.

Унаслідок насильницького витіснення УГКЦ із західноукраїнських земель було закрито або перейменовано на православні 3040 греко-католицьких парафій, 2959 храмів, 48 монастирів, ліквідовано Богословську греко-католицьку академію, дві семінарії, 9900 нижчих та 380 середніх католицьких шкіл. Упродовж 1946—1950 pp. репресій зазнали 344 діячі культу, з яких на грудень 1956 р. з таборів повернулося 267 осіб. Майже 20 років відбував покарання в радянських концтаборах митрополит Й. Сліпий, який вийшов на волю 26 січня 1963 р. завдяки клопотанню Ватикану перед урядом СРСР, після чого виїхав до Рима.

Переслідувана, поставлена поза законом та загнана у підпілля Українська греко-католицька церква стала найбільшою за чисельністю забороненою конфесією в СРСР.

Накопичений досвід нищення УГКЦ на західноукраїнських теренах було використано радянською владою і на Закарпатті. Навернення греко-католиків Закарпаття у православ’я за сприяння Ради у справах релігії при уряді СРСР тривало впродовж 1947—1949 pp. Щоб забезпечити «масовий відхід» католиків східного обряду від Ужгородської унії 1646 p., партійні органи та підпорядковані їм силові структури не гребували навіть політичними вбивствами. 27 жовтня 1947 р. на єпископа Мукачівської єпархії Теодора Ромжу, який чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ’я, було влаштовано замах (підстроєно дорожню аварію), після чого потерпілого отруїли в лікарні. Наступні кроки влади і органів МГБ спрямовувалися на закриття греко-католицьких церков у Мукачівській єпархії та арешти 50 «неблагонадійних» священиків. «Календарний план проведення заходів з ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатській області УРСР», передбачений Радою у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР на період з квітня по червень 1948 p., завершився лише 29 червня 1949 p., коли 35 «слухняних» закарпатських греко-католицьких священиків проголосили ліквідацію Ужгородської унії 1646 р. та висловили бажання возз’єднатися з Російською православною церквою.

Водночас акції розгрому УГКЦ було перенесено за межі України. Першого жовтня 1948 р. на з’їзді українських греко-католицьких священиків Румунії було проголошено про розрив Акта унії з Римом, підписаного 1700 p., і приєднання до Румунської православної церкви. Внаслідок протидії рішенням неканонічного з’їзду 27—29 жовтня 1948 р. було заарештовано та засуджено значну кількість представників культу, ліквідовано всі п’ять греко-католицьких єпархій — Фогараш, Клуж, Великий Варадин, Лугож та Марамарош.

«Самоліквідація» католиків східного обряду в Чехословаччині відбулася 28 квітня 1950 р. на так званому Пряшівському синоді, що відомий також під назвою «Акція П» (акція православізації). Двома десятками священиків, які зібралися в приміщенні пряшівського готелю «Чорний орел», поспіхом було прийнято рішення про саморозпуск і перехід під юрисдикцію Російської православної церкви близько 300 парафій Пряшівської єпархії УГКЦ, що налічувала понад 300 тис. віруючих. За відмову «добровільно» возз’єднатися з московським православ’ям репресіям і переслідуванням було піддано єпископів П. Гайдича, В. Гопка, священиків А. Адамовича, Ю. Буйняка, М. Ройковича та інших.

VII. Псевдособор і ліквідація (1946)

Період Другої світової війни — один із найскладніших у історії Української Греко-Католицької Церкви. 1939 року Польщу окупували німецькі війська, а Західну Україну — радянські. У той час УГКЦ налічувала 2387 парафій і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальні священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Греко-католицька богословська академія у Львові та три духовні семінарії, у яких навчалося 480 студентів.

Радянська влада сприймала Українську Церкву як серйозну перешкоду в реалізації політики радянізації регіону. Тому сталінський режим відразу розпочав наступ на УГКЦ. Влада організувала широку кампанію переслідувань, залякування й дискредитації греко-католицького єпископату та духовенства, звинувачуючи їх у зв’язках із націоналістичним підпіллям та «антирадянськими» осередками за кордоном. Керівництво Церкви мало зважати на нові реалії. 22 грудня 1939 року з дозволу Ватикану митрополит Андрей таємно висвятив отця Йосифа Сліпого (1892–1984 рр.) на єпископа з правом наступництва на галицькому митрополичому престолі.

На початку війни між СРСР та нацистською Німеччиною в 1941 році Західна Україна була окупована німецькими військами. 30 червня 1941-го представники українських організацій проголосили Акт відновлення Української державності, і митрополит Андрей Шептицький висловив підтримку цій ініціативі. Проте через два тижні німецька влада почала репресії проти українців. Уже тоді Греко-Католицька Церква розпочала підпільну діяльність, зокрема в соборі Святого Юра та в монастирях під опікою митрополита Андрея переховувалися сотні представників єврейської громади.

Смотрите так же:  Дтп без столкновения судебная практика

Після повернення радянських військ на західноукраїнські землі у 1944-му та смерті митрополита Андрея (1 листопада) провід УГКЦ здійснив спробу досягнути з радянською державою modus vivendi, тобто можливості співіснувати, незважаючи на різність поглядів. З цією метою у грудні 1944 року митрополит Йосиф Сліпий вислав до Києва та Москви офіційну делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким, яка мала узаконити статус УГКЦ в СРСР. Однак 15 березня 1945 року Сталін затвердив таємну інструкцію № 58, підготовлену головою ради у справах російської православної церкви Г. Карповим, перший розділ якої називався «Заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської Православної Церкви». В інструкції було вказано: «організувати в місті Львові православну єпархію, надавши її Главі титул єпископа Львівського і Тернопільського, котрий об’єднає православні приходи [яких ще не існувало] Львівської, Станиславської, Дрогобицької і Тернопільської областей». В іншому пункті йшлося про необхідність створити «всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я».

На той час у межах України серед структур УГКЦ залишилися Львівська архієпархія, Станиславівська єпархія і більшість Мукачівської, а також значна частина Перемишльської єпархії, поділеної новим кордоном із Польщею.

Згідно з чітко окресленим планом каральні органи фабрикували справи про «співпрацю з фашистами» й «антирадянську діяльність» ієрархії та духовенства УГКЦ. 11 квітня 1945 року було арештовано митрополита Йосифа Сліпого, а згодом і інших єпископів, а управління Церквою передано в руки створеної наприкінці квітня 1945-го ініціативної групи із «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Ініціативну групу очолив отець Гавриїл Костельник.

На так званому Львівському соборі 8–10 березня 1946 року, який був організований органами державної влади й держбезпеки в співпраці з членами ініціативної групи, було прийнято одноголосне рішення «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 р., ліквідувати Унію, відірватися від Ватикану й повернутися до нашої батьківської святої православної віри та Руської Православної Церкви». Цей акт від початку і до кінця був справжнісіньким фарсом, а тому як з точки зору церковного права, так і державного законодавства не був правомірним. Але УГКЦ вважалася офіційно ліквідованою, а її парафії та вірні були поглинуті РПЦ.

Така сама доля спіткала ті частини УГКЦ, котрі опинилися на території повоєнної Польщі. Позбавлена власної ієрархії та розпорошена греко-католицька громада на кілька десятиліть була підпорядкована римо-католицьким церковним структурам і перебувала під постійним тиском державних органів влади. У такий же спосіб були поглинуті греко-католики Мукачівської (1949) та Пряшівської єпархій (1950).

Як і чому комуністична влада ліквідовувала УГКЦ?

8-10 березня виповнюється 70-ті роковини з дня проведення так званого псевдособору 1946 року, на якому комуністична влада того часу офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву.

До цієї сумнозвісної події в Києві сьогодні відкрилася виставка під назвою «До світла воскресіння крізь терни катакомб». Перед її відкриттям Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит, Олег Турій, історик, проректор Українського католицького університету, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, говорили, чому УГКЦ була неприйнятною для комуністичного тоталітарного режиму, чому ми повинні сьогодні про це пам’ятати і які робити висновки.

УГКЦ НЕ ПАСУВАЛА ДО РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Олег Турій, проректор УКУ:

Під час Другої світової війни Сталін, побачивши неможливість лише на основі комуністичної ідеології мобілізувати народ на протидію нацистській агресії, вирішив використати Російську Православну Церкву, яка була обезкровлена сталінськими репресіями у 20-30-их роках, для ідеологічної підтримки тієї влади і для того, щоб її руками нищити інші Церкви, творячи своєрідний релігійний інтернаціонал. Ідея була перетворити Москву в своєрідний «християнський» центр, маніпульований і контрольований комуністичною владою.

Драматизм історії ліквідації УГКЦ якраз і полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи, тому що вона була українською. Тобто вона була зв’язана впродовж тисячоліть з українським народом, спричинилася до розвитку його національної самосвідомості, розбудовувала, говорячи сучасною лексикою, альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування чи то австро-угорського, чи то польського. Ця Церква була католицька, а це означало, що вона мала «родичів» за кордоном. Для радянської системи наявність родичів за кордоном уже була плямою, яка перекривала кар’єру для особи. Уявіть собі, з якою ненавистю ставився режим до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном і яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом.

Але третя причина, як на мене, полягала в тому, що Українська Греко-Католицька Церква не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, яка виходила зі свого народу, жила з цим народом і поділяла всі його лихоліття.

Система, яка полягала в тотальному контролі і виключала можливість самостійної думки, альтернативної позиції, не могла таку Церкву терпіти.

Тому з цих причин сталінський режим прирік Українську Греко-Католицьку Церкву на ліквідацію, використавши для цього іншу Церкву і оформивши цю ліквідацію під виглядом так званого «возз’єднання». Тому насправді цей собор не був жодним собором Греко-Католицької Церкви, бо на ньому не було жодного її єпископа і на нього не було жодного дозволу вищої церковної влади, тобто Римського апостольського престолу. Учасники цього псевдособору були підібрані і відібрані і навіть звезені органами НКВД і під їхнім контролем відбувалося це зібрання.

ЛІКВІДАЦІЯ УГКЦ – КЛАСИЧНИЙ ПРИКЛАД ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті:

Всесвітньовідомий юрист Рафаель Лемкін у своїй статті «Совєцький геноцид в Україні» говорить про те, що політика радянської влади супроти України була яскравим прикладом геноциду. І елементами геноциду проти українського народу він між іншим якраз називає знищення інтелектуальної еліти, знищення голодом 1932-33 років селян як головної маси носіїв українського ідентичності. І, очевидно, що невід’ємним елементом геноциду супроти українців було якраз і знищення Української національної Церкви. Це знищення почалося у так званій Великій Україні, Наддніпрянщині у 20-30 роки, коли фактично було знищено Українську Православну Церкву, але згодом методологія винищення всього українського, яка була апробована у 20-30 роках на території УРСР, була експортована і на територію Західної України після 1939 року.

Буквально з перших тижнів панування радянської влади на території Західної України у вересні 1939 року розпочинається розгортання цілеспрямованої репресивної політики, спрямованої у першу чергу проти Української Греко-Католицької Церкви. Тоді знищувалося політичне життя, громадське життя і тоді знищувалася Греко-Католицька Церква власне як національна Церква.

Сам факт і діяльність цієї Церкви були тим, що стояло на заваді побудови на цій території комуністичного тоталітарного суспільства.

До політики знищення УГКЦ радянська влада повернулася одразу після повернення в Західну Україну в 1944 році. До певної міри це стримувалося постаттю Митрополита Андрея Шептицького, супроти якого навіть радянська влада не була готова на відверті репресії, розуміючи його надзвичайно великий авторитет. Процес знищення УГКЦ пришвидшився після смерті Митрополита восени 1944 року. Апофеозом цих подій став псевдособор 1946 року.

Це подія, про яку ми повинні пам’ятати і не просто згадувати, як про сумну сторінку нашої історії. Ми повинні її вивчати, аби розуміти механізми дії тоталітарної радянської системи, які використовуються досі. Цей псевдособор і те, як він готувався, модно сьогодні називати гібридною війною. Це класичний приклад того, як застосовуються репресії, примуси, інформаційні провокації.

Смотрите так же:  Залог долевого участия

Заради розуміння, як здійснювалися репресії, ми повинні максимально відкривати правду про репресії, що чинилися проти Греко-Католицької Церкви, бо такі ж методи застосовують і сьогодні.

Чи не найбільше інформації міститься про це якраз у колишніх архівах КДБ. У тих архівах, які зберігають матеріали саме тих органів, які були головним репресивним органом ліквідації Церкви.

В архіві СБУ є сотні справ, які стосуються репресованих священиків УГКЦ, починаючи з 1940-их років, закінчуючи 80-ми роками. Насправді існування Греко-Католицької Церкви не припинилося у 46 році і навіть у 49. Церква як і весь національно-визвольний рух продовжувала своє існування у підпільному форматі, продовжувала свою боротьбу аж до своєї перемоги в кінці 80-их років.

У 2010 році документи, які перед тим дозволили копіювати, знову, на жаль, стали закритими в архіві Служби безпеки України. Але їх уже не сховаєш. Навіть спроби СБУ у 2010 році бавитися у чекістів зразка 1937 року, коли конфісковували комп’ютери, виглядали дуже кумедними, бо скопійовані документи уже могли бути доступними в будь-якій точці світу. Дуже втішений, що зараз серед інших аспектів декомунізації, які відбуваються в Україні, відбувається також дуже важливий процес остаточного розкриття цих архівів. Бо одним із чотирьох законів щодо декомунізації, які були прийняті у парламенті торік у квітні, є закон про доступ до архівів репресивних органів Радянського Союзу з 1917 по 1991 роки. Завдяки цьому закону відкритість цих архівів уже є абсолютно незворотною. І зараз ми говоримо про можливість дослідження не тільки архівно-кримінальних справ, а про можливість доступу до документів агентурних, до оперативно-розшукової справи «Рифи», яка була пов’язана з ліквідацією УГКЦ, з яких власне можемо найчіткіше бачити дії репресивного апарату.

Чому важливо згадувати ці події? Бо з одного боку вони показують методологію дії репресивного апарату і який використовується й досі, саме тому, що ми мало про це знаємо. Також цю історію варто знати, бо це ще одна історія нашої перемоги. Приклад того, що навіть незважаючи на страшні репресії, знищення, радянській владі не вдалося ліквідувати УГКЦ. Вона перебула не одне десятиліття в підпіллі. І вихід цієї Церкви з підпілля у кінці 80-х років став одним із потужних елементів ширшого національно-демократичного руху, який поставив крапку на існуванні радянської системи.

НАМ ЩЕ НАЛЕЖИТЬ ЗБАГНУТИ, ЩО ВІДБУЛОСЯ З НАШОЮ ЦЕРКВОЮ

Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит:

Нам, дітям Української Греко-Католицької Церкви, треба пам’ятати, що переслідування, терпіння за віру Христову завжди має особливий духовний аспект, духовну вартість.

Церква в дуже дивний спосіб, згідно з Божим провидінням, росте і розвивається, власне через терпіння.

Мені здається, ми ще недостатньо осмислили духовну цінність того, що сталося 70 років тому і тих десятиліть після. Ми повинні ще далеко більше застановитися, аби зрозуміти духовний аспект того, що відбулося з нашою Церквою.

Щиро надіюся, що 70-річчя – це свого роду такий момент, в якому ми наберемо нової охоти думати, застановлятися, зглиблювати духовні користі, які нам прийшли.

Процес ліквідації нашої Церкви відбувався впродовж ХІХ століття в різних її частинах і не закінчився псевдособором у 1946 році, а останній акт відбувся на Закарпатті 1949 року… Усе це було спрямовано на знищення з лиця землі нашої Церкви.

Ці факти дають нам нагоду рости. Ця дата дасть нам краще зрозуміти, як оте переслідування, мучеництво нашої Церкви, насильне її заперечення, властиво спричинилося до того, що ми сьогодні є. І що маємо оправдану надію дальше рости. Тут не розходить про чисто земське, світське побільшення Церкви чи щодо впливів. Ні. Це розходиться про духовну силу Церкви.

Мене сьогодні дуже часто запитують, якою повинна бути Церква? Дам відповідь, яка не є моєю, а є відповіддю тисячоліть. Церква є духовна установа. Безумовно, вона існує в дуже конкретних історичних, політичних, економічних обставинах, але її сила, її цінність для людства є у її духовних надбаннях.

70 років тому дехто думав, що це кінець нашої Церкви. Але мені здається завдяки тому, що сталося тоді, ми ожили, скріпилися. І при Божій помочі зможемо краще служити нашому народові.

Оксана Климончук для Департаменту інформації УГКЦ

Угкц ликвидация

Історія України опорні конспекти 11 клас

Ліквідація УГКЦ

Москва готувала «самоліквідацію» УГКЦ. З допомогою НКВС було створено ініціативну групу на чолі зі священиком Г. Костельником, яка почала готувати собор, щоб скасувати Берестейську унію.

У березні 1946 р. відбувся Львівський собор, учасниками якого було 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. Жоден з єпископів УГКЦ участі у соборі не брав, що робило його неканонічним.

Собор вирішив скасувати рішення Берестейського собору 1596 р. і проголосив про возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою.

Було ліквідовано церковні освітні установи, проведено арешти монахів і духівництва. 2,2 тис, священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського собору, вислано до Сибіру, 200 — розстріляно.

Греко-католицьку церкву було розпущено, але не знищено; вона продовжувала діяти в підпіллі.

За аналогічним сценарієм у серпні 1949 р. було ліквідовано УГКЦ на Закарпатті.

Хронологія. Ліквідація УГКЦ

9 жовтня 1939 – митрополит А. Шептицький встановив Екзархати УГКЦ, які охоплювали територію СРСР.

22 грудня 1939 – митрополит А. Шептицький таємно висвятив ректора Богословської Академії о. Йосифа Сліпого на свого коад’ютора з правом наступництва.

26 грудня 1939 – А. Шептицький таємно вислав до Ватикану лист, в якому інформував про більшовицькі репресії в Західній Україні.

8 лютого 1940 – наказ НКВС СРСР №00154 «Про агентурно-оперативну роботу по антирадянських формуваннях серед католиків».

11 квітня 1940 – поява в радянському часописі «Безбожник» статті під назвою «Глава униатов», спрямованої проти митрополита А. Шептицького.

19 квітня 1940 – Львів. У соборі Св. Юра розпочався Архиєпархіальний Синод.

28 жовтня 1940 – створено Тернопільсько-Галицьку єпархію Російської православної церкви під головуванням архієпископа Олексія.

26 березня 1941 – архімандрита Пантелеймона призначили єпископом Львівським Російської православної церкви.

16 серпня 1941 – А. Шептицький повідомив Ватикан, що лише зі Львівської архиєпархії більшовики вивезли до Сибіру близько 250 тис. українців.

7 листопада 1941 – митрополит А. Шептицький надіслав до Ватикану звіт про нищення більшовиками УГКЦ.

9-15 червня 1942 – Львів. Відбувся II Собор екзархів, на якому прийняли низку декретів щодо діяльності Греко-католицької церкви на окупованій німцями території.

1 листопада 1944 – після смерті А. Шептицького митрополитом Української греко-католицької церкви на Західній Україні став Йосиф Сліпий.

23 листопада 1944 – звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих».

26 листопада 1944 – розпочалась кампанія проти УГКЦ у Карпатській Україні.

16 січня 1945 – директива НКДБ УРСР «Про активізацію агентурно-слідчої роботи по римо-католицькому духовенству та уніатах».

2 лютого 1945 – Собор РПЦ засудив Ватикан і УГКЦ.

17 березня 1945 – Й. Сталін особисто схвалив інструкцію про ліквідацію УГКЦ.

8 квітня 1945 – у львівській газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття В. Росовича «З хрестом чи мечем», спрямована проти митрополита А. Шептицького і УГКЦ.

11 квітня 1945 – на Західній Україні заарештовано 5 українських греко-католицьких владик – митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського.

28 травня 1945 – «ініціативна група» на чолі з Г. Костельником звернулася до Й. Сталіна і Раднаркому УРСР з проханням об’єднати УГКЦ з РПЦ.

1 липня 1945 – звернення 300 українських греко-католицьких священиків з листом протесту проти дій «ініціативної групи».

19-21 вересня 1945 – Перемишль. Польська влада заарештувала єпископа Перемисько-Самбірського і Сяноцького Йосафата Коциловського.

24-25 лютого 1946 – Київ. Митрополит РПЦ Йоан таємно висвятив українських священиків о. А. Пельвецького на єпископа РПЦ Станіславова та о. М. Мельника на єпископа РПЦ Дрогобича і Самбора.

Смотрите так же:  Наследство пенмаров книга

8-10 березня 1946 – Львів. У соборі Св. Юра відбувся т. зв. «Львівський собор».

26 січня 1947 – польський комуністичний уряд офіційно ліквідував Перемиську Капітулу УГКЦ.

21 вересня 1948 – Львів. Вбито Г. Костельника, голову «ініціативної групи» для возз’єднання Української греко-католицької церкви з Православною церквою .

16 лютого 1949 – резиденцію єпископа в Ужгороді насильно передали представникові РПЦ Макарієві.

28 серпня 1949 – група священиків на чолі з Іринеєм Кондратовичем проголосила возз’єднання УГКЦ на Закарпатті з РПЦ.

24 вересня 1949 – Й. Сталіна повідомили про завершення ліквідації Унії в УРСР.

15 грудня 1952 – папа Пій ХІІ видав енцикліку, в якій захищав ув’язнених в СРСР священиків УГКЦ.

січень 1954 – митрополит Й. Сліпий написав в ув’язненні Різдвяне послання, яке згодом поширили серед віруючих в Україні.

Ліквідація УГКЦ

До встановлення влади більшовиків на Західній Україні Українська греко-католицька церква (УГКЦ) налічувала 3040 парафій, 4440 церков, мала 5 духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників та понад 3,1 млн. віруючих. УГКЦ відігравала важливу роль у духовному житті Західної України і була національною церквою.

УГКЦ і нова влада

Під час проведення радянізації краю вже восени 1939 р. більшовики припинили діяльність греко-католицької Богословської академії у Львові, єпархіальних духовних семінарій у Перемишлі, Львові та Станіславові, закрили видання духовних часописів, заборонила монаші чини і релігійні уста­нови. Священикам заборонили сповідувати та причащати хворих у лікарнях, у школах – проводити богослужіння, у шкільних класах – мати розп’яття Ісуса Христа. Церковні й монастирські землі конфісковували, ченців і черниць виселяли з монастирів, їх господарство ліквідовували. Громади віруючих та духовенство обкладали надмірними податками (10-15 тис. крб. на рік).

Наприкінці 1940 р. почастішали арешти священиків УГКЦ. Бaгaтьoх зaapeштoвaниx перед пpиxoдoм німців розстріляли. В листопаді 1941 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав до Ватикану звіт про нищення УГКЦ більшовиками, в якому повідомляв, що в 1939-1941 рр. на Західній Україні було «ув’язнено або замордовано 32-ох священників, а 33-ох депортовано до Сибіру». На 1267 парафій залишилось лише 807 священиків. Остаточній ліквідації Греко-католицької церкви зашкодив лише початок війни на Східному фронті.

Після повернення радянської влади на Західну Україну влітку 1944 р. Москва почала готуватися до ліквідації греко-католицької церкви. Після смерті митрополита А. Шептицького 1 листопада 1944 р. Греко-католицьку церкву очолив Йосиф Сліпий. У грудні того ж року він відправив делегацію представників УГКЦ до Москви. Делегати внесли 100 тис. крб. до фонду Червоного Хреста на оборону країни та висловили «подяку за визволення» на адресу Й. Сталіна й уряду. Делегацію запевнили у можливості вільного сповідування греко-католицької віри. Однак на той момент доля УГКЦ вже була вирішена. 17 березня 1945 р. Й. Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо ліквідації УГКЦ за допомогою переведення її під юрисдикцію Московського патріархату.

Початок цілеспрямованого наступу на УГКЦ пов’язаний з появою 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» статті «З хрестом чи мечем» під псевдонімом В. Росовича. У ній УГКЦ звинувачувалась у співпраці з німцями і зв’язках з ОУН. Статтю передрукували інші видання Західної України та поширювали окремою брошурою. Після пропагандистської роботи щодо дискредитації УГКЦ як «ворога народу» 11 квітня у соборі св. Юра у Львові НКВС заарештувало весь єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, а також багатьох священиків. Водночас масові арешти відбулися у Станіславі та інших містах. Всього, за даними НКДБ УРСР, у 1945 р. в Україні було заарештовано 96 священників УГКЦ.

У травні 1945 р. під контролем радянських органів держбезпеки була утворена «ініціативна група» з греко-католицького духовенства, яка агітувала за розрив унії з Римом. До склaду цьoгo yтвopeння включили тpьox священикiв, якi мaли пpедстaвляти дyxoвенствo i вipyючих цiлиx епapxiй – Гaвpиїла Koстeльника від Львiвськoї, Mихaйла Mельника – Дpoгoбицькoї тa Aнтoнiя Пeльвeцького – Станіславської. Діючи вмовляннями та погрозами, що часто завершувалися арештом незгодних, «ініціативна група» здобула підтримку невеликої кількості священиків і мирян, які погодилися на перехід під юрисдикцію РПЦ і ліквідацію УГКЦ.Незважаючи на офіційні протести греко-католиків, влада постановила «возз’єднати» УГКЦ та РПЦ в рік 350-ліття Берестейської унії. Для цього обрали відповідний день – першу неділю Великоднього посту або ж неділю Православ’я, коли читають анафему всім розкольникам. Своєрідним попередженням напередодні проведення Собору для духовенства, яке ще сумнівалося в доцільності «возз’єднання», стала публікація в пресі заяви про завершення слідства над Й. Сліпим та єпископами УГКЦ і направлення справи на розгляд військового трибуналу. Практично безперервно тривали арешти непокірних священиків і мирян.

Згідно з церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському керівництву. 8-10 березня 1946 р. на Львівському церковному соборі 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За схожим сценарієм у 1949 р. Мукачівська єпархія проголосила ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до РПЦ греко-католицької церкви Закарпаття.

Переможні реляції державних функціонерів, а також запевнення офіційних історіографів про добровільний перехід на православ’я і відсутність будь-яких спроб відстоювати унію з боку УГКЦ не відповідали дійсності. Навіть після Львівського собору греко-католицькі громади та священики відмовлялися реєструватися як православні. На середину 1946 р. на Станіславщині офіційно влаштувалися 216 з усіх 322 священиків, у Тернопільській області – лише 19 з 270, у Львівській області від реєстрації відмовився 101 священик з 281, 56 з них залишили духовний сан або були репресовані. У Церкві розпочався період підпілля, або ж «катакомб».

Осередком опору радянській ідеології та твердими прихильниками греко-католицької віри залишалися монастирі. Станом на 1 березня 1950 р. у Львівській, Станіславській та Закарпатській областях діяло 8 греко-католицьких монастирів. В них проводили богослужіння та відправляли священиків у довколишні села для євангелізації. Згідно з донесенням уповноваженого Ради у справах релігійних культів по УРСР П. Вільхового монастирі перетворилися на «центри зібрання ворожо налаштованих до радянської влади елементів». Для «наведення порядку» органи держбезпеки вже в кінці березня 1950 р. заарештували мешканців головного осередку греко-католицького чернецтва – чоловічого й жіночого Гошівських монастирів Івано-Франківської області. За відпрацьованою схемою було припинено діяльність інших монастирів, а священники та монахи, які залишилися на волі, продовжили свою діяльність підпільно.

Після смерті Й. Сталіна з ув’язнення було звільнено кілька сотень греко-католицького духовенства, а в 1956 р. повернулися із заслання два єпископи – М. Чарнецький до Львова та І. Лятишевський до Станіслава, які знову відродили «катакомбну» греко-католицьку церкву. Продовжували існувати підпільні семінарії та монастирі, зароджувалися нові покликання до священичого та монашого життя. Таким чином, радянська влада так не змогла зламати опір греко-католицьких священників і вірних. Перебуваючи поза законом, УГКЦ продовжувала діяти підпільно аж до легалізації напередодні розпаду СРСР у 1989 році.